A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Знам'янська громада
Одеська область, Іванівський район

Історія села

Історія — це зв’язок між минулим та сьогоденням.

 

        Втікаючи з Османської імперії, залишивши напризволяще рідні домівки, болгари переселялись на південь Російської держави на відведені для них території. На землях поміщика-бригадира (військове звання, середнє між генерал-майором та полковником) Іллі Пилиповича Катаржі на виділених ділянках болгари заснували колонію Катаржину. До прибуття колоністів зазначена місцевість мала назву Катаржина (Катаржієва) дача. Назва місцевості, де оселилися болгарські колоністи, походить від прізвища колишнього власника земель І. П. Катаржі.

        Так на початку ХІХ ст. болгари з міста Созополя та навколишніх сіл Бургаського округу переселились на південь Росії і заснували там село Катаржино в Тираспольському повіті, в 72 кілометрах на північ від юної Одеси. Нині це село Червонознам’янка Іванівського району Одеської області.

        Впродовж років, що минули з часів переселення, болгари, які проживали в 83 колоніях та двох містах на півдні України, разом з німецькими колоністами та іншими народами, перетворили цей край в родючий.

         На новому місці болгари в короткий час будують собі будинки і обзаводяться господарством. Вже в 1814 році було зведено кам’яну церкву, а копії метричних книг зберігаються з 1811 року.

        Канцелярія Одеського відділення Комітету з опіки починаючи з 1817 року була перенесена з Одеси до колонії Катаржину. Управляючим одеськими колоніями в 1816 році призначається К. К. фон Лау, і залишається ним до реорганізації.

      Згідно з донесеннями Одеської контори в справах іноземних поселенців, 6 травня 1826 р. колонію відвідав проїздом Государ Імператор Микола Перший. Імператор доброзичливо розмовляв з почесними мешканцями поселення, що зібралися з цієї нагоди, відвідав садибу поселенця Желязка Янчева, якому через генерал-ад’ютанта Бенкендорфа передав сто карбованців.

        Станом на 1886 рік в селі, центрі Катаржинської волості Тираспольського повіту Херсонської губернії, мешкало 3456 осіб, налічувалось 497 дворових господарств, існували православна церква, школа, земська станція, 12 лавок, 8 винних погребів, винний склад, відбувались базари по понеділках.

       На початку ХХ століття в Катаржино для вірних діяло дві православні церкви, до парафії яких відносилось 719 дворів, і 5428 парафіян. Катаржино стає центром волості, а церква Вознесіння — Катаржинським благочинієм («Катаржинское благочиние» — рус.).

        В селі працюють 4 навчальних заклади: двокласне Міністерське училище (на 240 хлопчиків), церковно-парафіяльна школа (на 40 хлопчиків та 14 дівчаток), чоловіча школа на громадських засадах («Общественная мужская школа» — рус.) на 60 хлопчиків та Земська жіноча школа (на 50 дівчаток).

       В 1929 р. 80 % господарств Катаржино було залучено до колгоспів. Колгосп «Гігант» мав 14 тракторів, 300 робочих коней, 50 пар волів. 400 корів, 900 овець і більше 300 свиней. Того року господарство здало державі близько 100 000 пудів зерна.

      В 1926-27 роках в Катаржино до вже існуючих початкових шкіл додалася ще й семирічна школа. В ті роки в болгарських селах Благоєвського та Цебриківського районів, в тому числі і в Катаржино, проводились «собори» і ярмарки.

    В 1937-1941 роках майже вся інтелігенція народів СРСР, в тому числі й болгар, зазнала сталінських репресій: була розстріляна, вислана до ГУЛагів і т.д. В ті роки в Одеській області було заарештовано 841 болгарина, з яких 212 було розстріляно як ворогів народу.

      Починається Друга світова війна, катаржинці також приймають в ній участь. Щоправда, більшість мешканців села до 1944 року були учасниками трудового фронту.

    В квітні 1944 року Катаржино було визволено від німецько-румунської окупації і більшу частину населення відразу ж відправлено на фронт.

    Психологічно непідготовлені, не навчені ні стріляти, ні воювати, болгарські новобранці стають «гарматним м’ясом» для ворога. Всіх, хто не з власної вини знаходився на окупованій території, радянська влада трактувала як зрадників і кидала їх під кулі ворогові. Їх життя нічого не було варте.

    Одним з останніх злочинів конаючої тоталітарної радянської системи (або імперії) була прихована депортація населення західних областей України до східних та південних районів республіки. Ця обставина призвела до заселення Катаржино мешканцями Дрогобицької області. Цим переслідувалась ще одна підступна мета влади — асиміляція болгар в Катаржино.

    З 1951 року село поповнилось українськими переселенцями, які були депортовані з села Поляна Нижньо-Устрикського району Дрогобицької області, а також з інших сіл. Переселяли усіх без винятку, незалежно від національності. Люди були позбавлені права вибору місця майбутнього мешкання. Усього було переселено до села Сталіно 254 родини, 1265 осіб.

      Село Поляна було одним з найбільших сіл в околицях Солінського озера. Історично доведено, що вже в першій половині XV ст. тут був оборонний пост, а появу самого села відносять до 1456 р. Спочатку в селі з’явився костел, а згодом, у 1533 р. була побудована перша греко-католицька церква. Згідно з переписом населення 1767 р., в Поляні проживало 457 греко-католиків, 384 римо-католики і 47 євреїв. Селяни господарювали на 1663 моргах землі. У селі діяли дві народні школи: польська, заснована Товариством народних шкіл, і русинська (українська). У 1870 р. тут почали видобувати нафту. Більшість населення працювало на розробці 20 навколишніх нафтових свердловин. На 1921 р. в селі — 213 будинків, в яких проживає 1342 мешканці: 511 греко-католиків, 731 римо-католик, 99 іудеїв. В Поляні було переважно польське населення. У 1931 р. село налічувало 1604 мешканця, займало 2170 гектарів, з яких 1734 використовувалися під сільське господарство. У міжвоєнний період існували ансамбль скрипалів та аматорський театр, у селі налічувалось сім крамниць. Після повернення цієї території Польщі та проведення операції «Вісла», родини русинів-українців були примусово переселені до села Сталіно, а родини, які мали польські корені, виїхали до міста Лєгніца. Цю депортацію було названо «Акція-51». Терен, з якого проводилося виселення, належав до етнічних земель бойків — субетнічної групи українського народу. Прихильність до рідних місць, як один із проявів консерватизму бойків, була настільки сильною, що старші покоління сприймали виселення як катастрофу всього свого життя. Також до села Сталіно були переселені деякі мешканці сіл Хміль, Чорна, Телешниця та Сиковець. В історії села цього періоду можна виділити три ключові події: переїзд переселенців із Західної України, знесення церкви та чергове перейменування села.

      Деяким переселенцям віддали порожні будинки, решту підселили до місцевих мешканців. Впродовж декількох наступних років для них побудували нові будинки, стіни яких були з землі та глини. Так у селі з’явилась вулиця під назвою Нова. У 1950 р., згідно з розпорядженням Цебриківського райвиконкому, була створена комісія. Вона прийняла рішення, що церква, яка знаходилась у зруйнованому стані, відбудові не підлягає, тому є доцільним знести її та передати будматеріали на потреби сільського та колгоспного будівництва. Але, за спогадами очевидців, церква була у доброму стані.

       У 1953 р., із застосуванням техніки, колгоспники (голова колгоспу — Микола Дмитрович Степанов) почали зносити церкву, але зіткнулись із значними складнощами. За спогадами місцевих мешканців, розчин, який використовувався для побудови церкви, був таким міцним, що руйнування йшло довше, ніж було заплановано. Фундамент церкви послужив основою для побудованого в 1959 р. Будинку культури. В 1961 р. село було перейменовано із Сталіно у Краснознам’янку. За спогадами голови сільради з 1960 по 1962 рр. та з 1970 по 1972 рр. Федора Михайловича Олексіва (1935 р. н.), йому зателефонував Іван Ананійович Волков (голова Цебриківського райвиконкому) й віддав розпорядження щодо термінового, у триденний термін, перейменування села. Олексів відразу запропонував перейменувати в Катаржино. Але І. А. Волков попередив, щоб цю назву навіть і не згадували. Зібрали засідання членів сільради, на якому була ухвалена пропозиція секретаря парторганізації колгоспу ім. Сталіна Новожилова щодо перейменування села Сталіно в Ульяново. Постанову було відправлено до райвиконкому, а згодом до облвиконкому на затвердження. Але в області цю назву не прийняли й надали ще добу для прийняття іншої. Це був період збирання врожаю, тому М. Д. Степанов відмовився скликати сесію. Він сів на двоколку та об’їхав поля, де знаходились у цей час близько 15 депутатів, з пропозицією назвати село Краснознам’янка. Таким чином, було складено новий протокол, який відправили на затвердження. І вже через кілька тижнів у газеті «Чорноморська комуна» було надруковано повідомлення про перейменування с. Сталіно в Краснознам’янку. Через декілька років Краснознам’янку було перейменовано в Червонознам’янку.

     В серпні 2016 року відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» село Червонознам’янка було перейменовано в село Знам’янка.

       В листопаді 2017 року на виконання Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» було створенно Знам’янську сільську раду  (об’єднану територіальну громаду) в яку увійшли: Великозименівська сільська рада, Воробіївська сільська рада, Цибулівська сільська рада Великомихайлівського району, Новоєлизаветівської сільської ради Ширяївського району та Радісненська селищна рада,  Знам’янська сільська рада Іванівського району. Центром об’єднаної територіальної громади стало с. Знам’янка.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь